НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ – поселення, первинна одиниця розселення людей у межах одної забудованої ділянки (місто, селище, село), що склалося внаслідок історичних умов, традицій, обрядів, звичаїв, і яке має власну назву. Н.п. виступають не тільки місцями мешкання людей, а й місцями зосередження різноманітних видів їх діяльності. Інакше кажучи, населені пункти виступають своєрідними полюсами економічного життя, структуруючи навколишню територію за функціональним використанням та спрямованістю зв’язків. І чим значніший населений пункт, тим більшу територію охоплює його вплив і тим складніший характер має використання землі в межах його власної території. Межа Н.п. – умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює його територію від інших територій. Через недостатню обґрунтованість критеріїв розселення велика кількість поселень досить умовно зарахована до міських чи сільс. Відносність цього поділу та постійні порушення на практиці законодавчо визначених критеріїв обумовлюють доцільність дослідження всієї поселенської мережі з оцінкою особливостей міських і сільс. поселень. До міських Н.п. в Україні належать міста республіканського, обласного, районного значення та селища міського типу, до сільсь. Н.п. – села та селища незалежно від їх адмін. підпорядкованості.
В основі поділу поселень на міські та сільські лежать відмінності в характері матеріального виробництва, яке має визначальний вплив на розмір і розміщення поселень. Якщо розвиток міських поселень пов’язаний з потужністю, спеціалізацією та розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва й транспорту, то сільс. поселень – з використанням землі та розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільс. поселень характерні також більша порівняно з міськими віддаленість від місць трудової діяльності, значний зв’язок населення із землею та природним середовищем тощо.
Основним критерієм для виокремлення міських поселень стали дві ознаки: чисельність населення (людність) поселення та питома вага робітників, службовців і членів їх родин у загальній кількості населення. Під загальним визначенням “місто” розуміють Н.п., значний за розмірами, чисельністю та густотою населення, зайнятого переважно не в аграрних сферах діяльності. За розміщенням продуктивних сил міста поділяються на однофункціональні (шахтарські, одногалузеві промислові, портові, курортно-рекреаційні, наукові, управлінські, культурно-освітні) та багатофункціональні.
Місто – Н.п., на території якого розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціальнокультурних закладів, з кількістю населення понад 10 тис. жителів, переважна частина якого зайнята несільськогосподарською працею. Згідно з державними будівельними нормами “Містобудування, планування та забудова міських і сільських поселень” (ДБН 360– 92), міста України за чисельністю населення поділяються на: малі (до 50 тис. осіб); середні (50–250 тис. осіб); великі (250–500 тис. осіб); значні або надвеликі міста (500 тис. – 1 млн осіб); найзначніші або міста-мільйонники (понад 1 млн осіб).
Міста республіканського значення – Н.п. з кількістю населення понад 1 млн жителів, які є найбільшими економічними, культурними та адмін. центрами, мають розвинуту промсть, комунальне господарство, значний житловий фонд.
Міста обласного значення – Н.п. з кількістю населення понад 50 тис. жителів, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту пром-сть, комунальне господарство, значний державний житловий фонд. До цієї категорії можуть бути віднесені міста з кількістю населення менше 50 тис. жителів, якщо вони мають важливе промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічного розвитку або Н.п., які включені до курортних зон, і на їх території розташовані санаторії, лікувальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші заклади відпочинку.
Міста районного значення – Н.п., на території яких розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, державний житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств побуту з кількістю населення понад 10 тис. жителів, переважна частина якого зайнята в промисловості чи соціально-культурній сфері.
Монофункціональне місто – Н.п., який існує на базі одного або кількох однопрофільних містоутворювальних підприємств. Насамперед, це міста, які виникли при гірничодобувних підприємствах, електростанціях, цукрових заводах, міста-курорти тощо. Галузями спеціалізації цих міст є такі:
- індустріальні центри: вугледобування, добування рудної і нерудної сировини, енергетики, обробної промисловості, хімічної та нафтопереробної промисловості;
- аграрно-індустріальні центри;
- транспортні центри;
- лікувально-оздоровчі центри;
- центр художніх промислів.
Малі міста відіграють важливу роль в економічній діяльності різних галузей виробничої та невиробничої сфер. За часткою населення, зайнятого в різних галузях економіки України, можна виділити такі категорії малих міст:
- міста з переважно промисловими функціями;
- транспортні вузли;
- санаторно-курортні та рекреаційні центри;
- історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри;
- адмін. центри районів;
- господарські центри місц. значення;
- центри низових локальних систем розселення, що виконують функції з надання соціально-культурних, комунальнопобутових та інших послуг населенню.
Селище – міський Н.п., розташований при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах з виробництва й переробки сільськогосподарської продукції, а також населені пункти, на території яких розташовані вищі та середні спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, які мають державний житловий фонд, з кількістю населення понад 2 тис. осіб. Переважна частина населення селищ зайнята у промисловому виробництві чи соціальнокультурній сфері.
В окремих випадках до категорії селищ міського типу може бути віднесено Н.п. з кількістю населення менш як 2 тис. жителів, але більш як 500 осіб, якщо вони мають близьку перспективу економічного та соціального розвитку, зростання кількості населення. Селищна форма розселення характерна не лише для міського, а й для сільс. населення України. Проміжне положення між містами та сільс. поселеннями займають селища міського типу, які розглядаються як резерв поповнення мережі міст.
Село – Н.п., мешканці якого зайняті переважно в сільс. господарстві. Крім того, до сільс. Н.п., за статистичним обліком, належать станційні селища, шляхові дільниці, селища лісгоспів, хутори, зимівлі, інші невеликі селища, не пов’язані із сільським господарством. Сільські поселення поділяються на два основних функціональних типи:
– агропромислового профілю, на території яких розташовані: сільськогосподарські підприємства, промислові підприємства, сільська рада, зупинка громад. транспорту, комплекс об’єктів соціальної інфраструктури, які надають населенню послуги періодичного попиту;
– аграрного профілю: села аграрного типу, на території яких розташовані сільськогосподарські підприємства, сільська рада, зупинка громад. транспорту, комплекс об’єктів соціальної інфраструктури, які надають населенню послуги періодичного попиту; села виробничих підрозділів і центри невеликих спеціалізованих господарств, на території яких розташовані сільськогосподарські виробничі центри, об’єкти соціальної інфраструктури, що надають населенню послуги первинного попиту; села несільськогосподарського профілю, на території яких розташовані окремі об’єкти соціального призначення, що надають населенню послуги первинного попиту.
За функціональною ознакою сільські Н.п. можуть бути й несільськогосподарськими, це – селища лісгоспів, дачні поселення, табори відпочинку, заповідники, шляхові дільниці та інші дрібні селища, які не пов’язані з сільськогосподарським виробництвом. Серед сільс. поселень існує така категорія сіл, як вмираючі, занепадаючі та безлюдні. Сільські поселення за залюдненістю поділяються на такі:
- великі села (з кількістю населення понад 500 осіб);
- середні села (з кількістю населення 200 – 500 осіб);
- малі села (з кількістю населення до 200 осіб).
Крім того, з великих сіл виділяють найбільші (понад 5000 осіб), а з малих сіл – дрібні (до 50 осіб).
Для відстеження динамічних процесів у сільс. поселенській мережі за залюдненістю Державна служба статистики України виділяє такі групи сіл: до 49 жителів; 50 – 99; 100 – 199; 200 – 299; 300 – 499; 500 – 999; 1000 і більше жителів.
Село як адмін.-терит. одиниця (сільська або селищна рада) може мати у своєму складі один або кілька населених пунктів у комплексі з невеликими та спеціальними поселеннями. Як правило, віддаленість останніх не повинна перевищувати 4-5 км від центрального поселення. Просторове розміщення сільс. поселень, їх розміри за наявним населенням, використанням землі, трудових ресурсів, засобів праці – визначальні чинники, які безпосередньо впливають на розселення.
За економіко-географічним положенням сільські Н.п. поділяються на
- центральні села (сільське поселення формує адмін., господарський, культурно-освітній, обслуговуючий центр);
- кущові села (поселення, які утворюють велике терит. скупчення; в яких відсутні просторові межі між поселеннями);
- периферійні села (характеризуються значною відстанню від районного центру, центральних чи кущових сіл, транспортних магістралей тощо);
- села-супутники (ці поселення безпосередньо межують з містами, терит. вростаючи в них, тобто прослідковується явище поселенської дифузії – злиття населених пунктів);
- транзитні села (наявність на території сільського поселення великих автомобільних магістралей).
Сучасні вітчизняні вчені, досліджуючи сільські поселення, використовують термін “деградуючі й безлюдні поселення”. До деградуючих відносяться поселення з часткою осіб пенсійного віку та інвалідів понад 50 %, а в малих (до 200 осіб) – понад 40 %. Для здійснення гнучкої політики державного протекціонізму в їх сукупності виділяють дві підгрупи: вмираючі і занепадаючі.
До підгрупи вмираючих відносять поселення, що відповідають хоча б одному з трьох критеріїв: 1) частка пенсіонерів становить 65 % і більше; 2) частка пенсіонерів становить понад 50 % (у малих поселеннях з населенням до 200 осіб – понад 40 %) і немає дітей і підлітків до 16 років; 3) частка пенсіонерів понад 40 % і кількість мешканців менша 50 осіб. Вмираючі поселення є групою крайнього ризику і потребують державної підтримки. До підгрупи занепадаючих відносять деградуючі поселення, які не увійшли до підгрупи вмираючих, тобто поселення, що відповідають одночасно трьом таким критеріям: частка пенсіонерів становить більше 50 – 65 % (у малих поселеннях людністю до 200 осіб – понад 40); є діти і підлітки до 16 років; залюдненість становить 50 осіб і більше. Державна допомога їм надається в менших розмірах порівняно з вмираючими.
До безлюдних відносяться села, що втратили постійних мешканців, але зберегли елементи життєвого середовища. Вони можуть числитись або навіть бути зняті з адмін. обліку. Кількість безлюдних сільс. поселень, що не значаться в обліку, можна визначити лише на місці – в кожному адмін. районі.
